Друга частина розповідей представників і представниць Громадського Партнерства «За прозорі місцеві бюджети!», які нині в різних куточках України допомагають боронити рідну землю. Першу частину читайте тут.
«Мене тримають люди. І їхня совість»
Олена Ніжельська, ГО «Кризовий Медіа Центр «Сіверський Донець», Луганщина
«23 лютого ми з чоловіком Сергієм були на роботі, разом з керівником місцевої територіальної оборони з’ясовували, чим можна допомогти, вирішували робочі питання. Ситуація була дуже напружена, але зовнішньо здавалося, що все ще нормально. Вранці 24-го, як і всі, ми прокинулися від вибухів. Ми розуміли, що агресія росії неминуча, але все одно відчували шок. Ми забрали дітей, онуків, кота і виїхали до Дніпра. Зараз наше місто – Сєвєродонецьк – обстрілюють кожен день, його просто руйнують. Ворог хотів захопити його дуже швидко, а не може вже місяць, наші люди роблять там просто чудеса героїзму. Я так пишаюся цим», - розповідає активістка.
Нині Олена та Сергій разом з друзями з Дніпропетровщини допомагають людям, які потребують медичних препаратів.
«Тут уже непогано спрацювали як наші зв’язкки з громадськими організаціями, так і мої навички фандрейзінгу. Ми змогли швидко зібрати потреби у ліках по області та відправити першу партію ліків. Також збираємо і доставляє предмети індивідуальної дитячої гігієни тощо. Дуже допомагають друзі з Громадського Партнерства, наприклад, завдяки підтримці Олексія Літвінова (ГО «Інститут Громадської Експертизи») ми змогли вирішити певні юридичні питання і тепер працюємо цілком повноцінно зокрема й з донорськими проєктами, спрямованими на гуманітарну допомогу українцям», - каже Олена.
Під час роботи найбільшою підтримкою для неї стали люди. У перерві між пошуком ліків, транспорту, потреб, дзвінками й прочитанням новин, зустрічі зі справжніми людьми особливо важливі.
«Наприклад, сьогодні ми приїхали за інсуліном дітям, а нас питають: «А ви маєте контейнери?». Виявилося, що інсулін треба перевозити в спеціальних контейнерах за відповідної температури, а у нас їх не було. І буквально в лічені хвилини чужі люди принесли нам свої контейнери, прекрасно розуміючи, що вони можуть уже до них не повернутися. Хочеться обійняти всіх у такі миті».
Крім роботи з медичною допомогою, Олена також планує налагодити реалізацію проєкту зі створення реєстру безхазяйного майна, щоб потім ним можна було оперувати для вирішення потреб внутрішньо переміщених осіб:
«У селах досить багато покинутих домівок, які б сьогодні могли стати прихистком для людей, котрі втратили свої оселі, однак громади їх не можуть прийняти на баланс, щоб передати людям. Тому працюватимемо системно над виробленням законодавчого ефективного механізму», - ділиться планами активістка.
«На лютий у мене були плани стати мамою і насолоджуватися родинним теплом. Але прийшла війна»
Олена Заворотченко, ГО «Агентство економічного розвитку», Миколаївщина
У лютому громадська діячка завершувала кілька проєктів по роботі з громадами в різних областях України. Поспішала встигнути не лише до дедлайнів, а й до пологів.
«Я можу лиш сказати зараз, що не таким уявляла своє материнство і перший його місяць…18-го лютого я стала мамою, а 22-го нас виписали з пологового, і вдома ми переночували з чоловіком та синочком разом одну ніч, і все. Мій чоловік військовий. Після обстрілів мого населеного пункту ми з новонародженою дитиною мусіли терміново виїхати у безпечне місце. Нині я допомогаю, чим можу. Фінансами, організацією збору гуманітарної допомоги, інформаційно тощо. Стараюся триматися. Моя робота зараз, як каже мій чоловік, це ростити нашого сина».
«Працюємо, щоб Франківськ лишався надійним тиловим містом»
Михайло Джогола, ГО «Центр політичних студій», м. Івано-Франківськ
На ранок 24 лютого він не мав ніяких особливих планів:
«Я мав відвезти дружину на роботу, заїхати в майстерню і замінити паливний фільтр, піти в спортзал і вийти на скайп з колегами з Франківська і Сєвєродонецька - ми планували інтеграційний проєкт для молоді з цих громад. Натомість прокинувся від грюкоту. Перше, про шо подумав: «Чому сусід так рано відкрив гараж (він завжди їде на роботу о 6:45 і я чую, як відкриваються двері в його гаражі)?». Але побачив з вікна густу хмару чорного диму в районі, де знаходиться місцевий аеродром, зайшов у телеграм і…».
Нині Івано-Франківськ – фактично тилове місто, хоча окупанти вже наносили по ньому кілька ударів. Разом з однодумцями – громадськими діячами – Михайло почав працювати над тим, щоб вонотак і залишилось тилом, а не стало лінією фронту.
«Почали робити те, шо вміємо найкраще - волонтерити в Інтернеті, долучились «рядовими» доІТ-військ, допомагати волонтерам робити банери, постери, дружина перекладала тексти. Долучились також до кількох волонтерських ініціатив - переважно контактуємо з діаспорами і допомагаємо в логістиці доставки допомоги в Україну. Згодом почали «плавитись мізки», і ми зрозуміли, що треба працювати і фізично. Тож їздив засипати пісок у мішки, щоб укріпити сховища в лікарнях і школах,розвантажував фури з гуманітарною допомогою, ми також розчистили від сміття сховище в нашому мікрорайоні і розширили його, активно спілкуємся з різними волонтерськими ініціативами, беремо від них «підряди» на допомогу. А ввечері, після чергової повітряної тривоги, йдемо працювати в Інтернеті», - розповідає активіст про свої будні.