Що залишається від громади, коли вона втрачає свою територію? Чи достатньо зберегти органи влади, щоб зберегти саму громаду? І як будувати місцеве самоврядування, якщо жителі розсіяні по всій Україні та світу, а більшість управлінських рішень ухвалюється в умовах воєнного стану?
Саме ці питання стали головною темою першої фокус-групи в межах проєкту «Бюджети в екзилі – 3.0». Формально учасники зібралися, щоб обговорити прозорість і підзвітність бюджетних процесів у релокованих громадах. Проте вже з перших хвилин стало зрозуміло: говорити про бюджети неможливо окремо від розмови про людей, інституції, довіру та майбутнє самих громад.
«Я свято вірю, що прийде час, і ми туди повернемось», - сказала одна з учасниць на початку зустрічі.
Ця думка стала лейтмотивом розмови. Адже за дискусією про бюджетні процеси стояло значно ширше питання: як зберегти громаду, коли її територія тимчасово окупована, а її жителі продовжують жити, працювати й будувати майбутнє далеко від дому.
Чи потрібні громадам військові адміністрації без території?
Саме це питання стало першим великим вузлом дискусії. Воно виникло ще під час знайомства, коли одна з учасниць одразу перевела розмову від особистих історій до системної проблеми:
«На попередній зустрічі ми казали про те, що нам потрібно, мабуть, щось робити, щоб був прийнятий окремий закон для військових адміністрацій територій, які окуповані. І що ми можемо робити в цьому напрямку?»
Питання виявилося ширшим, ніж могло здатися. Учасники фактично почали шукати відповідь на те, чи відповідає нинішня модель управління умовам, у яких уже кілька років існують релоковані громади.
Майже ніхто не ставив під сумнів необхідність збереження самих громад. Натомість дискусія точилася навколо того, якими мають бути інституції, що представляють їх сьогодні.
«Казати, що їх треба ліквідовувати, я б так не казала… Всі згодні з однією думкою, що треба щось змінювати… Вони повинні бути більш відкритими… Якщо у людей буде більше інформації, то буде більше довіри».
Звучали й більш радикальні оцінки. Одна з учасниць, яка багато років займається питаннями прозорості бюджетів, звернула увагу, що військові адміністрації тимчасово окупованих громад працюють за законодавством, розробленим для інших умов.
«Якщо адміністрація існує, то та територія - Україна. Але тоді у мене таке питання: а як же Донецьк? Як же Луганськ? Як же Крим?... Моя думка, що потрібно залишити, можливо, дві-три людини, але по 88 людей, які отримують такі зарплати, - як на мене, це не потрібно».
Водночас інші учасники пропонували не руйнувати систему, а шукати нову модель її організації.
«По-старому це неможливо, а по-новому теж незрозуміло, ніхто не знає як. Тут треба шукати нову структуру, можливо, проєктну або гібридну».
Так стало зрозуміло: головне питання полягає не в тому, чи потрібні військові адміністрації, а в тому, якими вони мають стати, щоб відповідати новій реальності громад без доступу до своїх територій.
Довіра не з'являється разом зі звітом
Однією з наскрізних тем дискусії стало питання довіри. Учасники говорили не стільки про відкритість бюджетних документів, скільки про якість комунікації між органами влади та жителями громади.
Багатьом жителям бракує не лише інформації про суми видатків, а й розуміння того, хто саме відповідає за різні напрями роботи і яке навантаження несуть окремі структурні підрозділи.
«Треба, щоб голова нашої військової адміністрації і інших адміністрацій чітко розповідали, що роблять начальники відділів, яка в них нагрузка… Коли люди будуть більше знати, хто чим займається конкретно, може, трохи й буде інша думка. Якщо у людей буде більше інформації, то буде більше довіри».
Інша учасниця звернула увагу, що проблема накопичувалася роками:
«Я не пам'ятаю, щоб до 2025 року була стала комунікація із релокованими людьми, із громадами, із журналістами. Комунікації не було. І коли вже, скажімо так, запахло смаженим, тоді адміністрації почали виходити на контакт».
Ця частина обговорення показала: прозорість - це не лише відкриті бюджети, оприлюднені рішення чи публічні звіти. Насамперед це зрозуміла комунікація, яка дозволяє жителям бачити не лише результат, а й процес ухвалення рішень.
Прозорість неможлива без запиту з боку громади
Поряд із критикою роботи релокованих адміністрацій учасники говорили й про низьку залученість самих жителів. На їхню думку, відкритість влади неможлива без суспільного запиту на цю відкритість.
«Наша громада й інші релоковані громади не активні. Вони звикли або критикувати, не пропонувати, або вже інтегрувалися у громади, які їх прийняли, і бюджети громад, з яких вони виїхали, їм просто вже не цікаві».
Активні жителі, громадські організації та журналісти залишаються тими, хто ставить незручні запитання, аналізує рішення та вимагає публічності. Втім, така активність нерідко має і зворотний бік:
«Вони спонукають, вони вимагають від органів влади, щоб вони звітували про свою діяльність, щоб вони робили це зрозуміло, прозоро. Але ті люди, які не виявляють свою активну громадянську позицію, кажуть: якщо ви більше всіх щось пропонуєте, значить ви заангажовані, значить вам хтось десь щось приплачує...»
Отже, проблема прозорості не зводиться лише до діяльності органів влади. Вона стосується і готовності самих жителів брати участь у житті громади, підтримувати громадський контроль і не сприймати будь-яку активність як прояв прихованих інтересів.
Нова бюджетна реальність
Окремий блок дискусії був присвячений тому, як змінилися бюджети релокованих громад після повномасштабного вторгнення. Учасники звернули увагу, що більшість таких громад фактично втратили власну дохідну базу: значна частина бізнесу змінила місце реєстрації, скоротилися надходження від місцевих податків і зборів, а основним джерелом фінансування стали кошти державного бюджету.
«Зараз надходження в бюджети громад дуже малі, тому що бізнес перереєструвався. Вони самі себе не в змозі утримувати. Україна дотує їх із державного бюджету, щоб вони виконували адміністративні та представницькі функції».
У цьому контексті питання ефективності використання бюджетних коштів набуває нового змісту. Якщо до повномасштабної війни місцеві бюджети значною мірою залежали від розвитку власної економіки, то сьогодні частина релокованих громад функціонує в умовах фінансової залежності від державної підтримки.
Разом із тим оцінювати витрати на утримання органів влади лише через їхній розмір недостатньо. Важливо розуміти, які саме функції вони виконують сьогодні: підтримка жителів у різних регіонах України, взаємодія з державними органами, міжнародними партнерами та гуманітарними організаціями, підготовка стратегічних документів і постійна комунікація з центральною владою.
Старі правила для нової реальності
Учасники неодноразово поверталися до думки, що система місцевого управління продовжує працювати за правилами, створеними для громад, які функціонують на власній території. Частина традиційних повноважень фактично втратила актуальність через тимчасову окупацію територій, натомість з'явилися нові функції, яких раніше не існувало.
«Чим більше я займаюсь цим питанням, тим більше розумію, що знайти якесь однозначне рішення майже неможливо... З одного боку функції стали на паузу, тому що немає територій, а з іншого боку додалися додаткові функції, які пов'язані з тим, що громади перебувають у релокації».
Саме тому учасники дедалі частіше говорили не про механічне скорочення чи збереження існуючих структур, а про необхідність перегляду самої моделі їхньої роботи. Питання полягає не лише в кількості працівників чи розмірі штатів, а в тому, чи відповідають організаційна структура, розподіл функцій і законодавче регулювання умовам, у яких сьогодні існують релоковані громади.
Громада - це не лише територія
Попри різні погляди на майбутнє військових адміністрацій, бюджетну політику чи модель управління, під час дискусії поступово вималювалася думка, з якою фактично погоджувалися всі: громада не зникає разом із втратою контролю над своєю територією.
Один із учасників звернув увагу, що релоковані адміністрації можуть виконувати значно ширшу роль, ніж лише адміністративну.
«Ці адміністрації - це центр тяжіння, можливо, в майбутньому центр формування земляцтва. Тобто якась точка, куди можуть звертатися люди за послугами і підтримувати контакти з тих територій, звідки вони виїхали».
Якщо на початку повномасштабної війни основним викликом було зберегти інституції, то сьогодні дедалі більше йдеться про необхідність переосмислити їхню роль. Вони можуть стати не лише органами, що виконують адміністративні процедури, а й осередками, навколо яких продовжує гуртуватися громада незалежно від того, де сьогодні живуть її жителі.
Попереду - продовження розмови
Перша фокус-група не дала універсальних відповідей. Учасники не дійшли спільної позиції щодо оптимальної моделі управління релокованими громадами, майбутнього військових адміністрацій чи механізмів фінансування. Проте саме в цьому і полягає її цінність.
Дискусія засвідчила: релоковані громади переживають значно глибшу трансформацію, ніж може здатися на перший погляд. Переосмислення потребують не лише бюджети чи структура органів влади, а й функції місцевого самоврядування, механізми громадської участі та сама роль громади в умовах тривалої тимчасової окупації.
Серія фокус-груп у межах проєкту «Бюджети в екзилі – 3.0» покликана зібрати різні точки зору та сформувати практичні рекомендації щодо вдосконалення бюджетної політики, прозорості, підзвітності та інструментів участі жителів у житті своїх громад.
Перша фокус-група стала лише початком цієї розмови. Але вже зараз очевидно: майбутнє релокованих громад визначатиметься не лише законодавчими рішеннями чи бюджетними показниками. Воно залежатиме від того, наскільки вдасться зберегти довіру, взаємодію та відчуття спільності між людьми, які, попри війну й тимчасову окупацію, продовжують називати ці громади своїм домом.
Матеріал підготовлено в межах проєкту “Бюджети в екзилі 3.0”, що реалізують Громадське Партнерство «За прозорі місцеві бюджети!» і ГО «Кризовий медіацентр «Сіверський Донець» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».