Підприємство може працювати у Дніпрі, зберігати команду з Луганщини й планувати повернення додому. Але після зміни реєстрації частина його податків уже поповнюватиме інший місцевий бюджет. Як не втратити зв’язок із рідною громадою — і водночас врахувати потреби міста, яке прийняло бізнес?
«Я не знаю, що слово “релокований” означає в моєму випадку», — прозвучало на фокус-групі щодо Донецької області 27 липня 2026 року.
Це запитання порушує проблему, яку досліджували автори звіту «Бюджети в екзилі 3.0». Релокований бізнес — тобто бізнес, який вимушено переїхав, — може зберігати людей, досвід і зв’язки з рідним містом. Та як відобразити це в документах, коли його нова адреса вже належить іншій громаді?
Виробництво врятували. Податки змінили адресу
Уявімо невелике підприємство з Луганщини. Через війну воно вивезло обладнання, орендувало приміщення у Дніпрі, відновило роботу і змінило адресу реєстрації. Частина працівників переїхала разом із ним. Це умовний приклад, але він допомагає побачити, що змінюється після релокації.
Для працівників це збережена робота. Для підприємства — можливість продовжувати справу. А для місцевих бюджетів — зміна того, куди надходить частина податків. Вони мають уже поповнювати бюджет за новим місцем реєстрації, а не бюджет рідної громади.
Зміна адреси має і практичні причини. У звіті описано труднощі, з якими стикався переміщений бізнес через реєстрацію на тимчасово окупованій території: у роботі з банками, податковими органами та партнерами. Тому для підприємства питання часто полягало не у виборі громади, яку воно хоче фінансувати, а в можливості нормально працювати.
Дві громади — різні потреби
Громада, яка прийняла підприємство, теж має витрати. Бізнес користується її інфраструктурою, працівники та їхні родини — місцевими послугами. Податки допомагають це фінансувати. З іншого боку, громада походження може зберігати зв’язок із тими самими людьми, підтримувати їх через свої програми й готуватися до відновлення після деокупації.
Релокований бізнес справді приносить гроші новим громадам. У звіті наведено дані податкової служби: за січень–травень 2025 року підприємства та підприємці, які перемістилися на Дніпропетровщину, сплатили до місцевих бюджетів 102,1 мільйона гривень. Це показник області, а не лише міста Дніпра.
Подібну ситуацію учасники дослідження описували й щодо шкіл та медичних закладів. Установи переїжджали, продовжували надавати послуги, але податок із зарплат їхніх працівників уже надходив до іншого бюджету.
«Громади, релокуючи свої установи, намагалися зберегти цю мережу і цю спільноту, розуміючи при цьому, що вони втрачають дохідну частину», — йшлося на фокус-групі щодо Запорізької області 28 липня 2026 року.
Отже, втрата податків для рідної громади не завжди означає, що підприємство або установа закрилися. Вони можуть працювати далі — але вже за іншою адресою.
Зв’язок, який тримається на телефонній книжці
Підприємство переїхало. Хто в рідній громаді знає, де воно тепер працює, чи зберегло команду і які має плани? За словами учасників Запорізької фокус-групи, такий зв’язок часто залежить від особистих контактів конкретних працівників і керівників.
«Це лише підтримка на власних контактах, але не системна», — зазначили під час обговорення 28 липня 2026 року.
Саме тому в дослідженні йдеться не лише про гроші, а й про облік. Пропозиція — зберігати в державному реєстрі, тобто в офіційній базі даних, інформацію про те, звідки підприємство вимушено переїхало. Нова адреса при цьому залишається новою. Позначка про походження не вимагала б повернутися на небезпечну територію чи змінити місце роботи.
Таку ідею обговорювали й на зустрічі «Діалог із бізнесом» Луганщини у липні 2025 року. Її зміст простий: підприємство вже працює в іншій громаді, але інформація про його походження не повинна губитися після перереєстрації.
А може, поділити податки навпіл?
Ідея 50/50 полягає в тому, щоб податки релокованого підприємства підтримували дві громади: ту, де воно працює зараз, і ту, звідки вимушено виїхало. Половина визначених для такого розподілу надходжень залишалася б за новим місцем роботи, половина — йшла до бюджету рідної громади.
Наприклад, підприємство переїхало із Покровська до Дрогобича. Уявімо, що з його податків між місцевими бюджетами потрібно розподілити 10 тисяч гривень. За цією схемою Дрогобич отримав би 5 тисяч, а Покровськ — решту 5 тисяч. Підприємство не платило б удвічі більше — між громадами ділили б ту саму суму.
За задумом, такий поділ дозволив би врахувати потреби обох сторін. Громада, яка прийняла бізнес, отримувала б кошти на інфраструктуру та послуги для працівників і їхніх родин. А рідна громада зберігала б частину надходжень для підтримки своїх жителів і підготовки до відновлення.
Але 50/50 — це пропозиція, а не готовий порядок сплати податків. Для її запровадження потрібно визначити, які саме платежі ділитимуть, як довго діятиме такий механізм і що робити, коли підприємство переїжджало кілька разів.
Що робити, якщо підприємства вже облаштувалися на новому місці
Навіть серед представників громад походження немає єдиної відповіді щодо поділу податків. Під час глибинних інтерв’ю у Міловській та Присиваській громадах називали 50/50 можливим справедливим варіантом.
А представниця Сіверськодонецької громади висловила сумнів, що такий поділ реально запровадити після того, як з моменту переїзду пройшло вже кілька років. Підприємства вже стали частиною життя нових громад. Ті також розраховують на їхні податки, а визначити пропорцію, яка врахує обидві сторони, буде складно.
У Волноваській громаді під час інтерв’ю звернули увагу на ще одне питання: а чого хоче сам бізнес? Чи відчуває він зв’язок із рідною громадою і чи хотів би через податки підтримувати її людей? У звіті ці позиції наведені як різні погляди учасників, а не як спільне рішення громад.
Зберегти походження — не означає поділити гроші
Автори дослідження розділяють два питання. Перше — знати, звідки переїхало підприємство, де працює тепер і який зв’язок зберігає з рідною громадою. Друге — вирішити, як між громадами розподілятимуться гроші. Позначка в реєстрі сама по собі не означає ні поділу податків, ні автоматичного права на грант чи компенсацію.
У звіті розглядають й інші можливі підходи. Наприклад, не ділити податки підприємства, а передбачати окрему державну підтримку громаді, яка втратила доходи. Або зберігати лише інформаційний зв’язок із походженням бізнесу, не змінюючи руху грошей. Це варіанти для обговорення, а не перелік уже доступних рішень.
За цією дискусією — не лише рядки в бюджеті. Для працівника це робота, яку вдалося зберегти. Для міста, що прийняло підприємство, — нові жителі, потреби й надходження. Для рідної громади — люди, професійний досвід і можливість співпраці, які не обов’язково зникають після зміни адреси.
Нова адреса показує, де бізнес працює сьогодні. Але не завжди розповідає, звідки він виїхав, кого об’єднує і які зв’язки зберігає.
Матеріал підготовлено в межах проєкту “Бюджети в екзилі 3.0”, що реалізують Громадське Партнерство «За прозорі місцеві бюджети!» і ГО «Кризовий медіацентр «Сіверський Донець» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».
